Історія фанатського руху Динамо Київ бере свій початок 1978 року. Проте і раніше прихильники біло-синіх на толерантність не хворіли – масові безпорядки були зафіксовані в 1956 (Динамо Київ – Торпедо) і 1959 (Динамо Київ – Динамо Москва) роках, коли погроми припинялися лише після втручання підрозділів Міністерства внутрішніх справ, а після матчу з Торпедо – і Внутрішніх військ в повній бойовій амуніції.

У 1961 році, після історичної ничієї проти Авангарду, коли кияни вперше стали чемпіонами СРСР, на трибунах Республіканського стадіону спонтанно спалахнуло перше в Союзі фаєр-шоу, - тоді правоохоронні органи не наважилася напасти на динамівських вболівальників, серед яких було чимало фронтовиків, зокрема орденоносців. Пізніше міліція спробує відігратися на їх дітях та онуках.

Початок нової хвилі біло-синього фанатизму мав місце на 5 секторі Палацу спорту на матчах хокейного клубу Сокіл. Чому саме на хокеї? Тому, що рівень терору А.С.А.В. був тоді на порядок менше саме під час виступів столичного хокейного клубу, який виступав на той момент у другій лізі чемпіонату СРСР, адже на домашніх матчах Динамо міліція забороняла все, і скандування, і носіння клубних біло-синіх кольорів, і використання прапорів. Комуністичний режим побачив у несанкціонованому партійними структурами масовому рухові потенційну небезпеку, і тому вирішив боротися з активними футбольними вболівальниками методом репресій, а саме арештами, штрафами, погрозами, листами у навчальні заклади і по місцю роботи.

Всупереч терору, перші фанати започаткували традицію масових співів і скандувань, а згодом і виїздів – перший виїзд за Сокіл стався у березні 1980 року. Того ж року київські фанати почали виїжджати і за Динамо.

Почалися формуватися стосунки з фанатами інших клубів. Починаючи від 1982 року ворогами стали всі московські клуби, за винятком 1985-1986 років, коли існували мирні відносини з ЦСКА. Окрім них за союзних часів ворожими вважалися Чорноморець, Шахтар, Металіст, Динамо Мінськ, Металург Запоріжжя. Друзі – Дніпро, Карпати, Жальгіріс.

20 серпня 1987 року сталася найбільша подія в історії радянського навколофутбольного хуліганізму, гра Динамо Київ – Спартак. Локальні сутички в день матчу перетворилися на спробу динамівських фанатів штурмувати заблокований міліцією сектор москвичів. Після матчу автобуси з гравцями та вболівальниками Спартака активно закидали каміннями, цеглою і пляшками. Розлючений багатотисячний натовп рушив на Залізничний вокзал, перегортаючи все на своєму шляху. На першому пероні відбулося грандіозне побоїще за участю до 1000 осіб, травми отримали гравці Спартака Дасаєв, Хідіятуллін, Родіонов, багато вболівальників гостей. До пізньої ночі під прикриттям міліції тривала евакуація залишків любителів червоно-білої команди. До пізньої ночі невідомі київські активісти закидували по трасі усі поїзди московського напряму. Лише звезена з усієї Київщини міліція вберегла і захистила спартаківських опонентів від масового суду Лінча.

Наслідком побоїща став указ М.Горбачова про роботу з неформальними об’єднаннями молоді, до яких, згідно чиновницької логіки, належали тоді фанати. Відбулися деякі послаблення – фанатам дозволили підтримувати свої клуби як візуально (рози, прапори) так і голосом. Прийомом гостьових вболівальників переймалася міліція спільно з комсомолом.

Останньою резонансною акцію фанатів Динамо Київ став фінальний матч на Кубок СРСР 1990 року Динамо Київ – Локомотив в Лужниках. Використовуючи раціональну наступальну тактику, агресивний фанатизм, підручні інгрідієнти та саморобні піротехнічні засоби сотня киян при виході з метро „Спортивна” атакувала переважаючого за чисельністю ворога – збірну московських клубів – і тріумфувала яскраву перемогу. Практично усі учасники переможної акції з київського боку були затримані міліцією і на матч не потрапили.

продолжение далее =>

Добавлено (09.09.2008, 18:50)
---------------------------------------------
Після початку проведення Чемпіонату України у 1992 році головним опонентом на внутрішній арені став Чорноморець. Як пригадує один із свідків початку цього внутрішнього протистояння №1, ворожнеча з Чорноморцем почалася в 1988 році, коли в Києві під егідою комсомолу відбувалося зібрання футбольних фанатів з усього союзу. Одесити тоді додумалися собі на голову заявити буквально таке: «краще один раз отримати по голові в Києві, ніж п’ять разів у Москві» (малося на увазі, що протягом сезону вони грали у Києві один раз, а в Москві – п’ять). Для киян цього було достатньо – фанати Чорноморця публічно були визначені «московськими проститутками», їхній тодішній лідер отримав плювок в обличчя. Почалася війна.

Це були часи кризи традиційного фанатського руху, народу на матчі ходило мало, що вже казати про виїзди. Проте одесити приїжджали до столиці часто, іноді їм навіть вдавалося проводити проти біло-синіх вдалі акції, останньою з яких став напад кількістю в 40 осіб на 15 киян у 2003 році. За рік перед тим лише автоматні черги співробітників спецпідрозділу МВС „Беркут” зупинили масове (до 150 осіб) побоїще між прихильниками обох клубів на одеському пляжі Аркадія.

Наприкінці 90-х спроби запровадити на трибунах елементи ультра-шоу (піротехника, банери) наштовхувалися на жорстку протидію міліції, тому актуальним став хуліганізм як зворотній бік традиційної вболівальницької естетики. Так тривало до 2006 (!) року, коли у Києві представникам офіційного динамівського Фан-клубу вдалося домовитися про виведення з трибун загонів „Беркуту”. Одразу різко збільшилася відвідуваність домашніх та виїзних матчів Динамо, причому не лише на ультра-секторах. Правими виявилися ті, хто визначав головну причину низької відвідуваності домашніх матчів великого клубу у присутності на них незрозуміло величезної кількості різноманітних підрозділів Міністерства внутрішніх справ („Беркут”, „Барс”, „Титан”, міліція, оперативні співробітники) та пов’язаною з цим системою заборон на будь-які прояви активності, а не у відсутності бутербродів та виступів нікому не потрібних представників шоу-бізнесу.

Влітку 2006 року був виготовлений головний банер ULTRAS DYNAMO із зображенням легендарного давньоукраїнського князя-воїна Святослава Хороброго, чиє військо остаточно вирішило хазарське питання. Для ультра/хулз Динамо характерні праві погляди, несумісні з комуністичним екстремізмом та лівацьким анархізмом.

Ключовим моментом подальшого розвитку біло-синьої ультра-культури стали події 27 травня 2007 року під час фінального матчу на Кубок України Динамо – Шахтар, які облетіли увесь світ. Запалені фаєра спричинили напад на сектор спецпідрозділу „Беркут”. Ультрас вчинили спротив. Протягом 15 хвилин десятки тисяч присутніх на грі вболівальників, Президент, Прем’єр-міністр, міністри, політики та чиновники спостерігали не за грою, а за побоїщем on-line. Кадри, на яких 16-річна дівчинка-кіборг Наташа розкидає направо і наліво космонавтів у чорних шоломах, вразили планету. Замовчати тему на фоні ейфорії від Євро-2012 стало неможливо. Президент ФК Динамо Ігор Суркіс публічно запевнив вболівальників клубу, що на домашніх матчах біло-синіх „Беркуту” більше ніколи не буде. Так воно і сталося.

На момент написання тексту існує наступна ситуація: ультрас Динамо не запалюють піротехнику, міліції та „Беркуту” на стадіоні немає. Широко використовуються розтяжки, банери, динамічні візуальні ефекти, модулі. Чисельність біло-синіх ультрас на домашніх матчах сягає 6 секторів (до 2500 осіб).

Вороги на внутрішній арені: Чорноморець, Шахтар, Металург Запоріжжя, Металіст, Кривбас, Ворскла, Арсенал Київ.

Союзники: Дніпро, Карпати, ЦСКА Київ.

Щороку біло-сині проводять марші Дерибасовською, культовою вулицею Одеси, демонструючи таким чином історичну перевагу над принциповим опонентом.